Хто вони вільні люди в не вільній країні?..

Сьогодні хочу писати про права не тільки жінок, а людей, росіян, які наважилися вийти на акції у Москві почалися після того, як виборчком не зареєстрував на виборах до міської думи незалежних кандидатів. Серед них — опозиційні політики Ілля Яшин, Дмитро Гудков і Любов Соболь.

Акція 27 липня розпочалася біля московської мерії на вулиці Тверській.

Протягом декількох днів на вулиці виходили люди, а тиждень до цього на проспекті Сахарова відбувся один із наймасштабніших мітингів останніх років з гаслом «допускається!» На акцію вийшли близько 22 тисяч людей.

Ще до суботньої акції, 24 липня, опозиційного політика Олексія Навального заарештували на 30 діб за заклики до проведення мітингу біля мерії Москви. Під арешт відправили також координатора його московського штабу Олега Степанова і ще кількох активістів. Любов Соболь, яка вже два тижні голодує на знак протесту, вирішила залишитися ночувати в будівлі виборчкому. Та вночі охорона винесла її звідти разом з диваном, на якому вона сиділа. Після цього її затримали. Опозиціонера Іллю Яшина затримали після нічних обшуків, які відбулися у нього вдома та в його передвиборчому штабі. Також з обшуками силовики прийшли до міських депутатів Юлії Галяміної, Вадима Коровіна, до прес-секретаря Фонду боротьби з корупцією Кіри Ярмиш та співробітнику фонду Руслану Шаведдінову. Перший затриманий Костянтин Коновалов, який ще до початку мітингу біг повз мерію Москви, розповів, що під час затримання силовики повалили його обличчям на асфальт і пошкодили ногу. Пізніше Коновалова привезли в лікарню і діагностували перелом ноги. Силовики також затримували і журналістів, зокрема, в автозак посадили кореспондента «Нової газети» Іллю Азара. Неузгоджена акція протесту стала також причиною візиту силовиків до редакції телеканалу «Дождь». Головному редактору Олександрі Перепеловій вручили повістку про виклик на допит 27 липня о 19:00 за київським часом в якості свідка у кримінальній справі щодо перешкоджання роботі Москоського міськвиборчкому. До студії «Навальний LIVE» поліція увірвалася під час прямого ефіру на YouTube-каналі і почала проводити обшуки.
            Читати і дивитися репортажі про це все було мега страшно, але найгірше про що я реально думаю і чого смертельно боюся, що таке може початися в України. Ми всі закриваємо очі на ті разові випадки, коли здійснювалися протести проти чинного президента і як реагували силовики, ми особливо не надаємо уваги порушенню законів та конституції, які останні пару місяців просто безпрецедентно почастішали, про монополію в парламенті ми теж не хвилюємося, але це все перші ознаки, перші ознаки Росії в Україні і це реально страшно.

Ненадання необхідної допомоги жінкам – потерпілим від домашнього насильства

Побиття чоловіком дружини досі часто вважають "сміттям, яке не варто виносити з дому". За інформацією ПРООН, від фізичного домашнього насильства в Україні щорічно страждає орієнтовно 1,8 мільйона жінок.

Від 11 січня цього року в Україні набули чинності зміни до Кримінального кодексу, що визнають системне насильство в сім'ї злочином. Насамперед ці зміни мають допомогти українським жінкам. За даними Мінсоцполітики, у 2013-2018 роках 90% тих, хто звертався щодо насильства в сім'ї до органів держави, - це були жінки, 8,5-9 % - чоловіки та 1-1,5 % - діти. Якщо жінка звернулася до поліції через погрози чи побиття її чоловіком один-два рази, правоохоронці можуть притягнути кривдника до адміністративної відповідальності. Але якщо це відбудеться втретє, віднині вони мають законні підстави відкрити кримінальне провадження. За домашнє насильство як злочин кривдник може бути покараний громадськими роботами, арештом на строк до шести місяців, обмеженням волі на строк до п'яти років чи позбавленням волі на строк до двох років. У 2019-му в Україні має запрацювати загальнодержавний кол-центр з проблем домашнього насильства, протидії торгівлі людьми та насильству стосовно дітей. Фахівці, що там працюватимуть, мають інформувати, скеровувати до поліції, соціальних служб, притулків, інших установ на місцевому рівні та надавати психологічні консультації. Якщо чоловік сильно побив дружину, й вона з гематомами, кровотечами звертається до лікаря, то закон зобов'язує працівників лікарні повідомити про це поліцію, соціальні служби. Це принцип міжвідомчої взаємодії в справі протидії домашньому насильству, який теж передбачений у новому законодавстві. Тобто для того, щоб запустити весь механізм допомоги людині, яка постраждала, не обов'язково, щоб вона сама викликала поліцію чи написала заяву туди. Якщо факти насильства виявив лікар чи шкільний психолог, то далі в ідеалі він мав би підключати всі інші структури: від поліції до соціальних служб. За стандартом Ради Європи, на кожні 7-10 тисяч мешканців має бути створене одне сімейне місце, тобто місце для жінки з дітьми, в притулках чи інших соцустановах. Нині в Україні такі притулки лише почали створюватися. За задумом, у таких притулках з жінками мають працювати психологи. Жінкам у притулку також мають допомогти з працевлаштуванням. У притулку жінка може прожити щонайдовше шість місяців. Далі вона має знову дати собі раду самотужки. Також вважається, що за цей час можна вирішити ті проблеми, які змусили її покинути домівку чи через які вона опинилася на вулиці. . Втім, як показує практика, ті ж процеси щодо притягнення кривдників до відповідальності можуть тривати в Україні довше, ніж півроку. В м. Дніпро таку допомогу надають лише благодійні організації, ресурси яких дуже обмежені і допомогти всім жінкам, які потребують неможливо, а місцева влада підтримки в цьому питанні не надає. Поки що чимало новацій у запобіганні домашньому насильству - це плани й пілотні проекти. Поліція, суди, органи місцевої влади, самоврядування, соціальні служби ще тільки вчаться працювати по-новому в цій царині. Саме в 2019-му стане зрозуміло, наскільки серйозними й незворотними є поки що лише задекларовані зміни.

Мене хвилює питання, чому жінки мовчать і більшість навіть не звертається за допомогою. Це питання називається самоідентифікація насильства. Дуже часто постраждалі не розуміють і не хочуть усвідомити, що те, що відбувається є насильством. Є бажання і виправдати кривдника в певних ситуаціях, і частково взяти вину на себе. Тут дуже важливо розуміти, що ти не одна. Ще може виникати така думка, що: "Це коїться тільки зі мною, тому що це я така невдала і нерозумна". Все, що завгодно можна на себе придумати. Насильство коїться не тому, що ви якісь не такі, а тому що скоює його насильник. Розуміння того, що від таких дій страждає ще чимало людей, і більшість з них жінок, має допомогти знайти сили для того, щоб говорити про це, для того, щоб звертатися про допомогу і для того, щоб внутрішньо протистояти насильству. Не потрібно робити себе жертвою. Своя власна поведінка і вміння сказати "ні", і навіть зупинити певні дії без сумніву не кожній під силу. Але така впевненість у собі дуже допомагає. Всім нам таких сил та впевненості.

Гендерна нерівність на ринку праці в Україні

       Згідно зі статтею 23 Загальної декларації прав людини кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. За останні 70 років з метою усунення нерівності в оплаті праці чоловіків і жінок були ухвалені численні нормативні акти як на міжнародному рівні, так і на рівні окремих держав. Існує такий закон і в Україні – «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Відповідно до статті 17 такого закону роботодавець зобов’язаний здійснювати рівну оплату праці жінок і чоловіків за однакової кваліфікації та однакових умов праці. Однак, незважаючи на всі декларовані вимоги до рівної оплати праці, відповідний принцип рівності працює далеко не завжди. Так, навіть у Ісландії, яка посідає перше місце у Глобальному індексі гендерної рівності за 2017 рік (такий документ розробляється Світовим економічним форумом), різниця в оплаті праці жінок і чоловіків становить між 14 і 18 відсотками (на користь чоловіків). Україна в такому індексі займає 61 місце, а різниця в оплаті праці між жінками і чоловіками, за різними оцінками, може становити до 25 відсотків. Таким чином, на перше місце виходить механізм, за допомогою якого конкретна держава реально бореться з дискримінацією у сфері оплати праці.       
          Розпорядженням Кабінету Міністрів від 5 квітня 2017 року №229-р було затверджено Концепцію Державної соціальної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року. У самому документі йдеться про те, що згідно з офіційною статистикою за 2015 рік середньомісячна заробітна плата жінок на 25,1 відсоток нижча, ніж у чоловіків, і в Україні не врегульований механізм захисту і надання допомоги постраждалим від дискримінації. Зазначені проблеми пропонується вирішити, зокрема, за допомогою удосконалення нормативно-правової бази, механізму реалізації права на захист від дискримінації та розгляду випадків такої дискримінації, а також вжиття заходів за результатами розгляду. 11 квітня 2018 року Кабінетом Міністрів була затверджена сама Державна соціальна програма забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року, яка містить детальний перелік завдань і заходів для виконання програми. Втім, ухвалення програми ще не означає створення реальної можливості для жінок захищати свої права. 

              Як це працює в інших державах. Уряд вже згаданої Ісландії поставив задачу повністю ліквідувати розрив в оплаті праці до 2022 року. З цією метою для всіх роботодавців, у яких працює 25 і більше працівників, встановлюватиметься вимога проходження державної сертифікації відповідності політиці рівної оплати праці. Відсутність такої сертифікації каратиметься щоденними штрафами (у розмірі близько 400 євро в день).  Дещо інший підхід демонструє законодавство Німеччини, де у середині 2017 року набрав чинності новий закон про прозорість оплати праці. Відповідно до такого закону кожен працівник компанії з більш ніж 200 співробітниками, у якого є підстави підозрювати, що, як мінімум, у шести його колег протилежної статі оплата праці за той же обсяг роботи вища, ніж у нього, має право звернутися до роботодавця з вимогою про проведення порівняння умов оплати праці. Під час перевірки враховується не лише заробітна плата, а й до двох додаткових компонентів винагороди, таких як премії або право користуватися службовим автомобілем в особистих цілях. У результаті перевірки працівник отримує інформацію тільки про середній дохід колег (індивідуальні дані щодо конкретного колеги не повідомляються). Запит про таку перевірку може подаватися працівником кожні два роки. Компанії, в яких більше 500 працівників, зобов’язані також подавати регулярні звіти про дотримання принципу рівності оплати праці. Працівник, який вважає, що принцип рівної оплати праці стосовно нього порушений, може звернутися до суду з позовом проти свого роботодавця. У Німеччині це можна зробити за результатами описаної вище перевірки. У Великобританії, перш ніж подавати позов до суду, працівник, як правило, звертається до спеціальної Державної служби арбітражу і примирення, яка консультує працівника з питань обґрунтованості його вимоги і надає посередництво у врегулюванні ситуації з роботодавцем.
            На відміну від перерахованих вище держав, українське законодавство наразі не пропонує більш-менш ефективного механізму реалізації обґрунтованої вимоги працівника про рівну оплату праці. Відповідні вимоги, як правило, задовольняються в індивідуальному порядку або через профспілкові організації. Будь-якої суттєвої судової практики у цьому відношенні не існує. Крім того, важливу роль відіграє той факт, що значна частина працівників отримує зарплату (або її істотну частину) неофіційно. Складно говорити про рівну оплату праці та про порушення такого принципу в ситуації, коли, за різними оцінками, близько 35 відсотків працівників в Україні отримують «зарплати в конвертах». Зрештою, у порівнянні з країнами Європи, в Україні все ще досить низький рівень чутливості до правопорушень, пов’язаних з різного роду дискримінацією (у тому числі за ознакою статі). Таким чином, щоб принцип рівної оплати праці в Україні запрацював, державі потрібно забезпечити дієвий механізм контролю за виплатою заробітної плати (зменшення, а в перспективі – ліквідацію практики виплати «зарплати в конвертах») і впровадити правила для ефективного захисту працівниками своїх прав (враховуючи досвід інших держав, описаний вище). У той же час самі працівники повинні навчитися відстоювати своє право на «білу зарплату» і володіти достатньою інформацією про принцип рівної оплати праці та про те, як він працює.

Жінка може все!

               Здавалося б це загально відомий факт, що гендерна рівність займає центральне місце у системі прав людини та серед цінностей Організації Об’єднаних Націй (ООН). В нашій державі гендерна рівність закріплена у Конституції України та прийнята нова державна соціальна програма забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року. Незважаючи на все це Україна досі стикається з викликами, які впливають на забезпечення рівних прав та можливостей жінок взагалі, а особливо тих, хто стикається з дискримінацією. Хоча сформовані у патріархальній системі стереотипи та уявлення можна розглядати як одні з глибинних причин нерівності, також існують глибоко вкоріненні систематичні прогалини, яким ще не надавали належної уваги. Сюди можна віднести слабке верховенство права, низьку спроможність до впровадження інституційних механізмів щодо забезпечення ґендерної рівності та брак політичної волі.

           Так які ж конкретні факти дискримінації та найбльш гострі обмеження жінок в Україні існують в 2019.  Хочу почати розкривати цю тематику з невеличкої перемоги. Сьогодні хочу написати про заборону доступу жінок до 458 професій. Ви про це не знали? Так, це правда, до 21 грудня 2017 року в Україні, європейській державі, існував наказ Міністерства охорони здоров'я №256, яким визначено перелік цих заборонених для жінок професій. Навіть не віриться, але ще трохи більше року назад у нас існував цей радянський анахронізм, псевдотурбота про жінок та їх здоров’я, що фактично прирівнював жінку до особи, не здатної прийняти самостійне рішення. І справа не лише в тому, що серед цих, в минулому недоступних для жінок, професій – теслі, машиністи чи слюсарі, а й в тому, що цей список псевдотурботи обмежує право жінки на доступ до заробітку, іноді – єдиного доступного у регіоні. Ніяких виключень щодо віку (наприклад дітородного), здоров’я жінки (може чи не може мати дітей) чи сімейного стану – не робиться.

           Ініціатор кампанії з боротьби із трудовою дискримінацією "Жінка може все!" Ірина Суслова ще в квітні 2017 року започаткувала флешмоб #жінкаможевсе і за пів року Кабінет міністрів скасував ганебний та обмежуючий права жінок наказ.  Фактично він забирав у жінок свободу вибору і ставив їх у нерівне становище стосовно чоловіків. Величезна заслуга у скасуванні наказу належить в.о. міністра охорони здоров'я України Уляні Супрун, яка називала цей указ дискримінаційним:  "Забороняти – це згубний підхід. Потрібно створювати умови праці, які будуть безпечними для всіх, а не робити заборони.".

               Але насправді це одне з небагатоьх досягнення у боротьбі за рівні права жінок в Україні, роботи ще дуже багато. Наступного разу порозмірковуємо, що роблять державні і громадські організації для вирішення іншої гострої проблеми - ненадання необхідної допомоги жінкам – потерпілим від домашнього насильства.  

   

Реєструватися за місцем проживання чи ні?

Не так давно натрапила на опитування, яке провів Аналітичний центр CEDOS, де зазначалося, що в Україні кількість людей, які проживають не за місцем реєстрації складає мінімум 6.8 млн осіб. Це величезна кількість людей, які мають в зв’язку з цим величезну кількість проблем.

           Послуги первинної медичної допомоги в медичних закладах опитані отримували однаково часто, незалежно від того, чи проживають вони за місцем реєстрації. Але при цьому зазвичай здійснювали неофіційні доплат за послуги в державних поліклініках на 11 % більше саме особи, які проживають не за місцем реєстрації. При влаштуванні дітей до шкіл та дитячих садочків додатково доплачували близько двох третіх батьків саме ті, хто проживає не за місцем реєстрації.

З власного досвіду знаю, що часто це є проблемою, і не завжди вдається влаштувати дитину в той навчальний заклад, який хотілося б якраз через місце реєстрації, і ця проблема насправді вирішується виключно грошима і чим краща школа чи садок, тим більше треба доплачувати.

Опитані, які проживають не за місцем реєстрації, рідше беруть участь у виборах та менш активні у житті міста чи села, в якому проживають. До прикладу, під час виборів президента України в першому турі бажання проголосувати виявили менше 10% ВПО. Які ж основні причини чому населення не реєструє місце проживання?

          Загалом, для 85% осіб передумовою проживання не за місцем реєстрації був переїзд.

По-перше, особи часто не відчувають потреби реєструвати місце проживання (77%). Очевидно, можливість отримувати державні послуги та реалізовувати права за місцем реєстрації не є достатнім стимулом реєструвати місце проживання.

По-друге, зареєструвати місце проживання часто заважає сама процедура реєстрації, яка є більш складною для тих, хто мешкає не у власному житлі.

По-третє, в суспільстві панує уявлення про зв’язок реєстрації з правом власності. Попри те, що реєстрація не призводить до набуття права власності, пам’ять про радянський інститут прописки та історія приватизації житла в Україні досі визначає уявлення громадян щодо реєстрації місця проживання.

По-четверте, українці можуть не реєструвати місце проживання через наявність у них вигод у зв’язку з проживанням не за місцем реєстрації. 8% опитаних мешканців міст, які проживали не за місцем реєстрації, відповіли, що вони або їхні члени родини мали досвід зміни реєстрації місця проживання для отримання субсидії.

         Як виявляється проблема достатньо комплексна і просто спрощення процедури реєстрації не призведе до того,  що населення почне реєструвати місце проживання. Думаю, що тут варто проводити інформаційно-просвітницьку роботу на державному рівні та застосовувати заохочувальні механізми.